Корисні копалини, якими природа так щедро наділила Україну, сьогодні настільки відкривають для нас своє значення, наскільки ми можемо розумно, раціонально та перспективно ставитися до їх видобутку. Довкола проблем технолого-екологічних процесів нашого втручання в надра, проблем культури й безпеки виробництва точиться чимало розмов, однак, на жаль, вони не завжди закінчуються програмними та системними діями...

Інтенсивний розвиток гірничодобувної промисловості в минулому столітті призвів до того, що обсяги видобутку та переміщення при цьому гірської маси стали порівняні з природними геологічними процесами, а величина можливих збитків при цьому досягнула рівня техногенних катастроф.

Серцевиною проблеми в Україні є Криворізьке родовище, де зосереджено 70 відсотків загальних запасів залізних руд. Видобуток руди підземним способом у регіоні понад 1000 метрів, відкриті роботи на кар’єрах перевищили межу 300 метрів. При цьому існує велетенське скупчення відходів від збагачення залізної руди, де накопичилося понад 3 млрд. куб. м. порожніх порід.

Продовжує нарощуватися відставання з розкривними роботами у відкритих кар’єрах, яке вже становить близько 260 мільйонів кубічних метрів і призводить до зменшення параметрів робочих майданчиків.

Не менш актуальними проблемами залишаються ліквідація гірничорудних підприємств, на яких вже відпрацьовані запаси корисних копалин, і колосальне зношення основних виробничих фондів, і недостатність наукових розробок у разі переходу на видобуток руди з глибинних горизонтів.

Промислова безпека під час видобутку залізної руди в Україні набула вже надзвичайного характеру.

Відомо, що лікувати потрібно не наслідки, а причини хвороби. Сучасні галузі промисловості й окремі підприємства, як люди – живі організми. Тому стратегія нагляду за безпечним веденням робіт передбачає й, так званий, індивідуальний курс лікування, особливо там, де хвороба запущена. Це і профілактика, і неодмінна участь у розробці нових умов промислової безпеки разом з ученими, роботодавцями та профспілками.

Якщо йдеться про рівень проектування сучасного виробництва, то система безпеки – це ті вимоги, без неухильного виконання яких неможливий подальший технологічний розвиток суспільства. І якщо говорити про гірничорудну галузь, то основними завданнями органів нагляду залишаються ініціювання створення нових, більш ефективних і безпечних вибухових матеріалів, а також методів ведення підривних робіт, узгодження планів і контроль за веденням гірничих робіт, державна підтримка дослідницьких проектів з будівництва гірничо-збагачувальних комбінатів з відкритим ї підземним способами розробок., надаючи, при цьому, пріоритет розвитку відкритого способу видобутку залізних руд, як найбільш перспективному і безпечному.

Технологія ведення гірничих робіт і промислова безпека – це нерозривний комплекс проблем. Невирішеними залишаються питання інвестування, технічного оснащення гірничорудної галузі. Навіть переміщення відвалів, безумовно, позначаються на темпах розривних робіт. Своєю чергою, відставання розкривних робіт не лише гальмує розвиток галузі, а й істотно ускладнює експлуатацію вантажного та транспортного устаткування. Скажімо, наявність у кар’єрах робочих майданчиків, які за шириною не відповідають вимогам проектів, на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті досягає 40-60 відсотків. А на Південному ГЗК усе основне устаткування підприємства перебуває фактично в аварійному стані. Саме тому Держнаглядохоронпраці був змушений відмовити комбінату в узгодженні плану гірничих робіт. І чи відкриє Південний ГЗК “нову еру” діяльності з такою неузгодженістю – питання аж ніяк не риторичне.

Видобуток залізної руди підземним способом у Кривбасі “розвивається” в напрямку “кам’яного віку”. Причому, у геометричній прогресії. Стаціонарні шахтні установки практично відпрацювали свій термін експлуатації. Гірничошахтне устаткування застаріло, усе воно вкрай зношене і не оновлюється. А як не згадати, що свого часу Кривбас мав найсучаснішу техніку: бурову («Інтерсол-Ренд»), вантажно-доставочну («Кавасакі») та самохідну.

Нині ж механізація на рівні застосування скреперної лебідки. Підготовчі гірничі роботи ведуться за залишковим принципом і не забезпечують перспективного розвитку рудної галузі. На шахті “Жовтнева”, приміром, перейшли, від системи закладки виїмкових масивів до системи обвалення, при цьому, втрачаючи запаси та знижуючи якість заліза майже на 5 відсотків.

Крім того, для підтримки діючих потужностей підприємствам потрібні величезні території для складування відходів збагаченої залізної руди, які вже на сьогодні практично вичерпані. На Південному та Інгулецькому гірничо-збагачувальних комбінатах рівень заповнення “хвостосховищ” досягає критичної межі. Якими можуть бути наслідки? Варто лише згадати прорив дамби в 1983 році на Стебницькому гірничо-збагачувальному комбінаті, коли маса розсолів потрапила безпосередньо в Дністер. Екологічна катастрофа стала воістину міжнародною.

Найближчим часом ми ініціюватимемо проведення спеціального засідання для розгляду критичного стану “хвостосховищ”. Адже в обговоренні та розв’язанні усіх цих проблем зацікавлені не лише органи нагляду, а й усі господарські суб’єкти гірничорудної галузі.

Порівняно з підприємствами Кривбасу “казковим островом” відається Запорізький залізорудний комбінат. Тут найсучасніша техніка, постійний приріст обсягів виробництва, високий рівень промислової культури і відповідна організація безпеки праці. За період діяльності комбінату гірничі роботи поглибилися з горизонту 340 до 740 метрів, у перспективі планується вийти на межу 840 .Запровадження новітніх систем розробки та техніки дало змогу комбінату ще 1998 року перейти тримільйонний рубіж річного видобутку руди високої якості. При цьому видобуток ведеться практично без втрат. Після проведення приватизації, показовою є діяльність Інгулецького ГЗК.

Таких прикладів не так вже й багато. Однак, саме вони свідчать, що процес видобутку руди може розвиватися за законами ринкової економіки. І тут передусім потрібний талант керівника, який зможе об’єднати ділові якості з культурою виробництва та раціональним використанням усіх засобів забезпечити нормальний рівень заробітної плати і при цьому вкладати кошти в промислову безпеку.

Однак повернемося до наших проблем, однією з яких залишається реструктуризація гірничодобувних підприємств, що передбачає закриття окремих з них.

Консервація та ліквідація шахт – процес необхідний, але надзвичайно хворобливий. Соціальні й екологічні наслідки грубого та споживацького ставлення до природних багатств можуть стати неконтрольованими. Їх не можна вирішити окремими зусиллями місцевої влади, учених і, по суті, несистемними діями з боку державних структур.

Про темпи проведення реструктуризації щось конкретне взагалі важко сказати.

Якщо спочатку планувалося завершити Ії за 8 років, витративши понад 440 млн. грн., то за існуючих темпів і обсягів фінансування вона може затягтися років на 30.

Класичним прикладом того, як наука “підтягує” економіку та виробництво, є розробки нових вибухових речовин. В Україні щорічно використовується понад 150 тисяч тонн вибухівки, з них у гірничорудній галузі близько 80 відсотків.

Якщо врахувати, що вартість самих вибухових речовин (ВР) коливається в межах 40-50 відсотків собівартості підривних робіт, а ті, у свою чергу від 5 до 12 відсотків собівартості продукції, то стає очевидним, який це стимул для виробників.

Головна проблема – яким із двох принципово різних шляхів буде розвиватися виробництво ВР у цивільних галузях промисловості. Чи слід, як і багато років тому, керуючись, м’яко кажучи, специфічними особливостями нашої економіки, продовжувати застосування тротилонаповнюючих вибухових матеріалів, чи перейти на використання емульсійних ВР?

А коли так, то які з емульсійних ВР більш технологічні та безпечні? Поки ситуація з впровадженням цих перспективних вибухових матеріалів нагадує виставку, де кожен з експонатів рекламує свій товар, а споживач має на око прикинути, що йому потрібно.

При цьому питання гарантування технологічної безпеки залишається законодавчо неврегульованим і ґрунтується на застарілий нормативно-правовій базі. На актуальності цієї проблеми неодноразово наголошували на своїх засіданнях учасники Міжвідомчої ради з питань вибухової справи, за активного сприяння якої і був розроблений проект закону “Про поводження з вибуховими матеріалами”. Він зараз перебуває на доопрацюванні в Кабінеті Міністрів України, і найближчим часом буде переданий на розгляд Верховній Раді України.

У цьому документі закладена правова основа господарської діяльності всього циклу поводження з вибуховими матеріалами. Він передбачає налагодження відносин між виробником і споживачем, посилення уваги до питань безпеки праці на всіх стадіях – від розробки вибухівки до вдосконалення дозвільної системи.

У новій редакції Закону України “Про охорону праці” вперше досить чітко прописана норма: саме роботодавець (він же власник) несе цілковиту відповідальність за стан безпеки виробництва й охорони праці на підприємстві. Фактично це визначається як імператив для роботодавців: відповідай за все, чим володієш. Але на практиці трапляються загадкові метаморфози, коли безпосередній керівник підприємства, як уповноважена особа роботодавця, не має достатніх повноважень для забезпечення належних умов праці. Інакше кажучи, все залежить від власника. Саме він приймає ключові рішення і, відповідно, повинен нести відповідальність за стан промислової безпеки на виробництві.

У розв’язанні проблеми зможе поставити крапку прийняття одного з двох протилежних за суттю приватизаційних законопроектів, один із яких пропонує проведення приватизації загальнокомплексно, а другий – окремо по підприємствах. Обидва вони перебувають зараз на розгляді у Верховній Раді України. У будь-якому разі, поява власників повинна підвищити рівень відповідальності виконавців на місцях і синхронно дозволить їм впроваджувати масштабні інвестиційні проекти.

Адже тільки тоді, коли власник чітко усвідомить, що внаслідок приватизації він отримає не тільки джерело прибутку, а й покладену на себе міру відповідальності за все, чим він володіє , можна говорити про досягнення прийнятого рівня промислової безпеки і про нашу спроможність раціонально розпоряджатися власними багатствами.